Добридіна (Марусенко) Валентина

Боротися і перемагати

Валентина і Владислав ДОБРИДІНИ зі своєю домашньою улюбленицею – кішкою Шиною

В інвалідному візку Валентина Добридіна (Марусенко) вже 17 років. Травма сталася через власну ж необачність: дівчина мила вікно і, посковзнувшись на слизькому підвіконні, впала долу. Висота була чималою, та вона не загинула. Тоді її врятували квіти… Так, саме те, що вона завжди обожнювала, те, що любила отримувати в подарунок, а ще – власноруч ростити, доглядати, пестити. Квіти відповіли на її любов та турботливість. Саме кущ троянд пригальмував падіння, взяв на себе всю його силу. А в реанімації, куди дівчину доставили із травмованим хребтом, шипи троянд, які були в її тілі, здавалося, захищали від болю, вбирали його в себе.

Вона залишилася жити. Отримала право боротися, і не лише за себе. “Хтозна, як би все складалося зі мною в подальшому, – каже ця жінка, – але той день, здавалося б, чорний і страхітливий, став для мене значущим. Так, відбулися зміни, які починалися не зовсім добре, яких жахалася і боялася. Та з часом прийшло усвідомлення того, що небо дало мені новий шанс, і відтепер я маю ним користатися якнайповніше”.

Зміни починати з себе

Валентина Петрівна Добридіна, представниця Всеукраїнського громадського соціально-політичного об’єднання “Національна Асамблея інвалідів України” в Чернівецькій області, голова обласної громадської організації інвалідів-візочників “Лідер”, член обласного та районного комітетів доступності, живе в м. Сторожинець Чернівецької області. А люди тут завзяті та відчайдушні, богобоязні й милосердні, бо сама буковинська природа – трепетна й велична, тендітна в почуттях та сильна в своїй величі – спонукає не лише до міркувань, а й до рішучих дій, зокрема й стосовно самих себе.

– Завше нагадую своїм друзям-візочникам, – каже Валентина, – що все треба починати із самих себе. Якщо вже так сталося, і доля привела до інвалідного візка, то право на мобільність, доступність щодо незалежного способу життя маємо виборювати й на власному рівні. А чому б і ні?! Я от, наприклад, багато в чому свою доступність зробила власноруч. Домоглася, аби побудували пандус біля мого будинку, і щоб до аптеки було зручно під’їхати, і до продовольчого магазину. Так, ходила, дошкуляла, стукала, не давала спокою службовцям, приватним підприємцям… І вони, як кажуть, відчиняли свої двері, і не лише для мене.

У Сторожинцях робиться (і вже зроблено багато), аби інваліди-візочники почувалися захищеними. Це і зручні пандуси, і з’їзди з них, і пішохідні доріжки, і доступ до закладів торгівлі, медицини, освіти. Більш впевнено долучаються до проблем людей із інвалідністю голови Сторожинецької райдержадміністрації та районної ради Франц Федорович і Петро Брижак, мер міста Микола Карлійчук. Зараз вони, можна сказати, надійні помічники Валентини Петрівни. З цими людьми вона може зв’язатися будь-якої пори дня – чи по телефону, чи по скайпу. Добре, що вже є необмежена доступність до Інтернету, можна загалом із домівки не виходити, і питання вирішити якнайшвидше.

Ця активна, до того ж досить наполеглива (хоча й має м’яке та раниме серце) жінка, здобуває спеціальну освіту, навчається на соціального працівника у Сторожинецькому коледжі при Відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна” (директор – Павло Горюк). Відразу ж після вступу до цього навчального закладу налагодила стосунки з його керівництвом. Зокрема, укладено угоду про співпрацю між громадською організацією інвалідів-візочників “Лідер” та коледжем. Спільно проводяться різні заходи як наукового, інформаційного, так і розважального характеру. Вечори-зустрічі зі студентами, зокрема, остаточно зняли бар’єри у спілкуванні одне з одним, змінили у багатьох студентів ставлення до людей із інвалідністю.

– Куди б я не прийшла, – продовжує Валентина, – відразу ж починаю наводити лад, роблю все, аби мені було зручно… І не лише мені. Так хочеться, щоб всім у цьому житті було затишно та комфортно. Одне слово – щоб скрізь було добре! І зараз у людей із інвалідністю, які користуються візками, а таких у коледжі навчається чимало, немає жодних проблем, аби добратися до навчальних аудиторій 1-го поверху.

Багато зусиль для цього доклала заступник директора Графина Мінтенко, яка разом із Валентиною пройнялася питанням встановлення пандуса. І ось він – шикарний, зроблений за всіма будівельними стандартами, – вже не лише слугує повному зняттю бар’єрності, а, можна сказати, і прикрашає центральний вхід до навчального закладу.

Вона хоче, щоб було добре скрізь. Валентину турбує, що в новозбудованій п’ятиповерховій школі (с. Кам’яна Старожинецького району) пандус побудовано всупереч будівельним нормам. Це вона побачила з центральної дороги, по якій їхала. Зупинила машину (жінка майстерно водить легковик “Таврія”, який кілька років тому отримала від держави), викликала керівника закладу. Директор школи Ольга Петрівна Гідора виявилася людиною небайдужою, чуйною та уважною до порад. А вони були не лише в тому, щоб пандус переобладнати, а й щодо спільної діяльності школи та громадської організації батьків дітей із інвалідністю, яка знаходиться в цьому селі.

Її знають багато чернівецьких паркувальників. Саме паркування автотранспорту людей із інвалідністю є питанням досить проблемним. Біля багатьох закладів громадського призначення такі місця взагалі не передбачені. А там, де вони й виділені, часто-густо скористатися ними просто нереально, бо їх займають не призначені для цього автомобілі. І штрафу їхні водії не бояться. Валентина ж не боїться гніву, особливо від власників дорогих іномарок, які часто не поважають права людей із інвалідністю і ставлять свої автомобілі на місця, позначені відповідними піктограмами.

Якось на своєму автомобілі під’їхала впритул до такого авто, і його водій жінку зрозумів: швиденько поступився місцем. Не оминає вона й інспекторів Державтоінспекції, домагається, аби ті наводили лад на автостоянках, загалом взяли справу від особистий контроль. Ця жінка-лідер прагне бути у дружніх стосунках із усіма, і ще вона просто переконана, що добре слово і привітна усмішка – чи не найкращі методи (і таке перевірено!) у вирішенні багатьох проблем.

– Так, я людина віруюча, – веде мову далі Валентина, – мені цікаво спілкуватися з людьми різних конфесій та віросподівань. Багатонаціональне місто Сторожинець має чимало різних Божих храмів, і ще нові будуються. У мене відразу ж виникає питання: а пандуси до них передбачені? А чи подумали люди, які зводять церковні будівлі, про зручності для інвалідів-візочників, батьків з дітьми у візках, людей старшого віку, які сюди навідуватимуться? Ця жінка в інвалідному візку жаліє всіх… Батьків вона втратила давно, і їй боляче, коли бачить, як стареньким бабусям чи дідусям важко підійматися храмовими східцями, деколи не обладнаних навіть поручнями.

Якось разом із інвалідом-візочником Максимом Бурбановим Валентина навідалася до одного з храмів, в якому ведеться реконструкція. Викликала священика, запитала в нього про пандус (а його тут і не встановлювали!). Той одразу ж запитав: “А якої ви віри?” Валентина не розгубилася: “Доступність має бути незалежною від неї!” І вже далі: “Ми б хотіли потрапити на служіння до цього храму. Та як?!” “Можемо вас і на руках занести”, – запропонував той, і не здогадуючись, що цим наніс душевну рану жінці. “Я не хочу бути залежною! Я хочу все робити сама! Дайте тільки мені можливість!”, – сказала йому. І дуже хочеться вірити, що цей служитель Божий уповні пройнявся її хвилюванням, відчув його й у своєму серці, і питання з будівництвом пандуса до храму таки вирішиться.

“Мені завжди щастить на людей…”

“Перше, що я сказала Владиславові: “У тебе таке гарне прізвище – Добридін!, – очі у Валентини теплішають. – І гадки не мала, що невдовзі воно стане моїм…”. Валентина і Влад зустрілися на Міжнародному любительському авторалі “Буковинські Карпати-2011” для людей із обмеженими фізичними можливостями, які управляють автомобілями з ручним кермуванням. До Чернівців з’їхалися команди з Німеччини, Польщі, Росії, Білорусі, Молдови, а також зі всіх областей України. Інвалід-візочник Влад Добридін, житель м. Гомель, представляв Білорусь. Тоді перемогла Валя… Перше місце (об’єм двигуна до 1400 куб. см) зайняв екіпаж автомашини Volkswagen, де штурманом була Валентина Марусенко.

Спортсмени не тільки вперто виборювали перемогу, а й гарно відпочили, а чарівна Буковина має для цього величезні можливості. І Валя – розкішно-чорнокоса буковинська красуня (до того ж вона має румунське коріння) – не змогла не причарувати доброго на вдачу та світлу душу білоруса. Невдовзі вони одружилися, і Влад переїхав жити до України. Буковина стала для нього другим рідним краєм. Його ж прізвище, а воно, як на мене, несе в собі суцільний позитив, поєднало подружжя не лише в Любові, а й у спільній справі Добра та Милосердя.

Пощастило Валентині й на добрих подруг, і одна з них – інвалід-візочниця Зіна Боштега зі Сторожинця. (Я вже писала про цю героїчну жінку – стаття “Мріям жити та здійснюватися”). “На Зіну можна покластися в усьому, вона моя перша помічниця, – щиро засвідчує Валя. – Доброю помічницею стала й Зінина донька Ліля, студентка Чернівецького медичного коледжу. Ця дівчинка вже зараз є вмілим волонтером, і в майбутньому бачу її чуйним медиком. Це так важливо!” Гарна помічниця у Валі й Люда Скіпор, інвалід у візку з с. Нижні Петрівці Сторожинецького району (у цьому селі народилася й героїня моєї оповіді). Всією громадською організацією людей із інвалідністю віддавали Люду заміж, а виходила вона за волонтера Михайла Андрюніна. Двійко діточок у цій зігрітій Богом родині вже підростають, і Добридіни тут часті гості.

“Мить, яка дорожча за життя…” – така назва однієї зі статей до газети (йдеться про учбово-реабілітаційний табір для молоді з інвалідністю, яка в серпні цього року сплавлялася по Дністровському каньйону; учасниками табору було й подружжя Добридіних, а подорожувати воно любить!), яку написала Валентина Добридіна. І цей її творчий доробок – і таких є чимало! – нічим не гірший, а може й набагато кращий за дописи багатьох журналістів зі спеціальною освітою. Так, Валі притаманне відчуття слова, і вона ним володіє майстерно, бо всі події пропускає через свою небайдужу сутність. Перечитуючи її творчі сторінки, бачиш людину, яка хоче, аби світ став кращим, аби люди, які живуть у ньому, ставали добрішими.

“Я дуже ранима, – зізнається Валя, – все сприймаю близько до серця. Стає особливо сумно, коли бачу хамське ставлення з боку деяких людей. Молюся за них… Іноді, буває, і плачу. Як піднімаю свій настрій? Люблю поратися по господарству, часто щось печу. (А які смачні у неї пиріжки, які розкішні її торти! – Авт.). Робота для мене – понад усе. Вона завжди зі мною. Й не знаю, як би жила, не працюючи. В моїй оселі на столику біля телефону завжди лежать ручка та блокнот… Маю таку потребу – і від цього ніколи не відступлю! – допомогти тим, хто чекає на поміч, розрадити тих, хто зневірився, зупинити від якогось необачного кроку. Головне – підштовхнути їх самих щось зробити, аби проблеми почали вирішуватися, і непередбачувані ситуації, в які вони втрапили, почали змінюватися”.

Ольга ШКРУПСЬКА

Фото автора

http://kyiv-vestnik.com.ua/public_s6843.html

Туристи на… візках

31.07.2013

Окрім сторожинчан одну з найбільших водних артерій України підкорювали люди з обмеженими фізичними можливостями з різних регіонів нашої країни. А організаторами неординарного заходу під назвою “Учбово-реабілітаційний табір для молоді з інвалідністю “Активний туризм та рекреація” виступили ВГО “ Національна асамблея інвалідів України”.

– Перед поїздкою дуже переймалася. Особливо турбувала думка: ”А чи зможу кілька ночей поспіль спати у палатці?” Не всі здорові люди погоджуються на такі незручності. Та цікавість і бажання нових пригод таки взяли гору! – ділиться враженнями Валентина Петрівна. – Насамперед ми прибули до Івано-Франківська, де нас очікували інші учасники майбутньої подорожі. Після засідання за “круглим столом”, що відбулося у приміщенні регіонального центру туризму та інформації облдержадміністрації, дружною командою вирушили автобусом до місця, звідкіль і мали починати сплав. Перед початком подорожі інструктори повідомили, що туристи на візках веслуватимуть самостійно. Ми подумали, що то – жарт, але, як виявилося, – ні. Тож уже через кілька десятків хвилин, веслуючи, пливли у човні тихим водним плесом. Споглядаючи навколишню красу і полишивши там, на березі, всі проблеми (навіть мобільні телефони залишили в автобусі), ми рухались, неначе в інший світ, і на душі було світло й затишно. Емоції переповнювали… З першими сутінками ми пристали до берега. Після смачної вечері, приготованої на вогнищі, розгорнули намети.

До другого дня сплаву готувалися серйозно, адже потрібно було пливти цілісінький день. Русло ріки пролягло між селами і ми спостерігали картини зі щоденного життя селян.

На третій день сплаву, звиклі до постійних жартів позитивно налаштованих інструкторів, що супроводжували нас, не надто звернули увагу на попередження – “на останньому відрізку до фінішу доведеться пливти самотужки, а не в човні”. Не знаю чи то спека, чи то наявність рятувального жилету (а плавати не вмію) підштовхнули до такого кроку. Та це була одна з найяскравіших миттєвостей мого життя! Після 17 літ на інвалідному візку вперше відчувала таку свободу! Я плила!

Ранок четвертої доби почався з того, що ми, залишили човни на березі, автобусом вирушили до однієї з туристичних мекк – Джуринського водоспаду (село Нирків, Тернопільська область). Вже по прибутті уся команда направилася до водограю, та тільки ми, троє візочників, не мали такої змоги і тільки слухали відгомін потужного потоку, уявляючи його красу. Тоді чоловік з великим серцем, який сприяв протягом усієї подорожі, унікальна людина, організатор табору та голова ГО ”Товариство ”Зелений хрест” Олександр Волошинський на своїх плечах кожного з нас по черзі відніс до водоспаду, щоб і ми на власні очі побачили незабутню природну красу.

Світанок останнього дня (ночували у селі Петрів) видався доволі насиченим барвами сільського колориту. Накрапав дощик, а ми збиралися додому…

Автор: Анастасія БУЧКОВСЬКА

Джерело: “Рідний край” від 26.07.2013 р.